Саме він поставив проблему культури на антропологічний фундамент і зробив людину суб`єктом культури. Вона розумілась як сукупність різних діянь homo faber. Г.Гегель зробив спробу зняти протилежність між просвітницьким і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури визначається не наближенням людини до природи, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу так і суспільну історію. Але в межах Просвітництва виникає критика існуючої “культури”. Численні концепції культури, що виникали на ґрунті європейської філософії Нового часу, об`єднувались ідеалістичною методологією.
Велике значення традиційним регуляторам надавалося також у Запорізькій Січі, яка не мала писаного права, а керувалася так званим звичаєвим правом, тобто виробленими в ході історії нормами культури, звичаями й традиціями. Особливою формою духовної культури є художня культура, тобто процес створення, використання та зберігання творів мистецтва. Вона є наслідком особливої форми творчої діяльності діячів мистецтва, що здійснюється у специфічній образній формі та специфічними художніми засобами. Результатами мистецької діяльності є художні вартості, тобто твори мистецтва, у яких дійсність відтворюється у формі художніх образів, а не абстрактних понять. У процесі художньої творчості відбувається перетворення самої людини та навколишнього світу, твориться з точки зору краси новий світ висококультурних вартостей.
Липинський, полягає у тому, що культура забезпечує цілісність та самобутність нації, оберігає її від руйнівного впливу чужинських елементів, що мають, як правило, іноземне походження. Цю роль виконує система культурних вартостей, традицій та звичаїв. Механізм її дії спрямований на те, щоб не допустити переваги чужих елементів над національними, бо це неминуче ставить під загрозу національне життя народу взагалі. Все чуже немов вірус, руйнує цілісний національний організм, нівелює його національну самобутність.
Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп’ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об’єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі.
І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперешністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла. Цивілізація – це тіло культури, її матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація жахлива річ, культура позбавлена своєї матеріальної оболочки – річ не можлива. Раніше ми звертали увагу на культуру, як на процес нагромадження мудрості і як визначальний чинник поступу економіки та суспільства.
Людина якимось незрозумілим шляхом робить стрибок від тварини до самої себе, від природи до історії. Ймовірно, якась якість в природі людини є незвичайною, вона радикально виключає “тваринність”. Воно й забезпечує рух людини від зграї в історичний простір. Поширювачами історичних українських пісень як нового пісенно-патріотичного жанру, були кобзарі та лірники які, на відміну від гуслярів і скоморохів часів Київської Русі, мали власні братства, цехи, школи, систему іспитів-посвят. Кобзарські братства й школи не лише забезпечували високий рівень професійної майстерності виконавців, а й відігравали роль важливих народно-просвітницьких осередків. На честь кобзарів — виконавців історичних пісень і дум, Тарас Шевченко назвав головну працю свого життя — збірку поезій «Кобзар».
Паралельно розвивалася біосферна концепція культури, за якою культура є закономірним етапом розвитку біосфери Землі і Всесвіту. Основоположником такого підходу вважається філософ-косміст Володимир Вернадський. Англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі став одним із розробників цивілізаційної теорії в культурології, розглядаючи всесвітню історію як сукупність історій самостійних цивілізацій. В 1939 році американський філософ Леслі Вайт незалежно від Вільгельма Освальда ввів термін «культурологія» стосовно антропологічних досліджень культури. Його праця «Наука про культуру» сприяла подальшому виділенню культурології в окремий напрям досліджень та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ, сприяла виділенню культурології в самостійну науку. За Вайтом культурологія є окремою наукою, що досліджує взаємозв’язки культурних явищ і є якісно вищим рівнем в розумінні як людини, так і всього світу. Система традиційних культурних вартостей даного етносу надзвичайно консервативна.
Формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції є основним методом культурного впливу на людину. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість https://kontrakty.ua/article/222920 — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». За останні три сторіччя латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об’єктом наукових досліджень.
[elementor-template id="305"]